Інтеграція України у світову економіку і європейський вибір України, що одержав підтримку з боку світового співтовариства, передбачає досягнення нашою країною європейських стандартів рівня життя, у тому числі й енергоефективності.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК), який одержала Україна в спадщину, був сформований як складова ПЕК СРСР і тому не відповідав вимогам незалежної держави до енергетичного комплексу. В результаті в Україні були суттєво порушені дві основні вимоги, яким повинна відповідати енергетика, - надійне стабільне енергозабезпечення та ефективне використання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР).

Першу світову паливно-енергетичну кризу 70-х років XX століття Україна пережила у складі колишнього СРСР, де вона була форпостом індустріалізації на основі дешевих енергоресурсів, а її енергоємність валового внутрішнього продукту (ВВП) на 25 % перевищувала середньо союзну. Другу кризу, яка відбулася у 90-х роках XX століття, в Україні й досі не подолано - енергоємність ВВП перевищує докризовий рівень. Низькі показники енергоефективності в Україні стали однією з визначальних причин кризових процесів обвального характеру в її економіці на початку 90-х років минулого століття. З початку 70-х років XX ст., коли під час нафтової кризи ціни на нафту збільшились у 4 рази, країни Європейського Союзу розпочали реалізацію активної енергозберігаючої політики. Завдяки прийняттю та реалізації програм підвищення ефективності використання енергоресурсів промисловістю, посиленням вимог до енергоефективності в будівництві, підвищенню цін на енергоносії, активній популяризації енергозбереження вдалось значно скоротити споживання енергоресурсів. У більшості країн, при практично незмінних показниках споживання енергоресурсів, вдалося збільшити свій валовий внутрішній продукт у 1,5-2 рази.

Висока енергоємність ВВП в Україні є наслідком суттєвого технологічного відставання більшості галузей від рівня промислово розвинутих країн, незадовільної галузевої структури національної економіки, негативного впливу “тіньового” сектора, зокрема, імпортно-експортних операцій, що об’єктивно обмежує конкурентоспроможність національного виробництва і лягає важким тягарем на економіку - тим паче, за умов її зовнішньої енергетичної залежності. На відміну від промислово розвинутих країн, де енергозбереження є елементом економічної та екологічної доцільності, для України - це питання виживання, оскільки досі не вирішено проблему збалансованого платоспроможного споживання як внутрішнього, так і щодо імпорту ПЕР.

Низька енергоефективність стала одним з основних чинників кризових явищ в українській економіці. В першій половині 90-х років у структурі витрат на виробництво промислової продукції майже втричі зросла вартісна складова енергоресурсів, сягнувши 42 % матеріальних витрат на цю продукцію. Лише у результаті прийнятих на державному рівні зусиль, починаючи з 1997 p., розпочалися реальні зрушення, спрямовані на поліпшення ситуації, пов’язаної з енергоефективністю в Україні. Якщо енергоємність ВВП протягом 1990-1996 pp. зросла на 38,6 % і майже стабілізувалася у 1997-1999 pp., то з 2000 року спостерігалося її істотне зменшення, причому вперше в історії України зростання ВВП було досягнуто за одночасного скорочення споживання первинних ПЕР. Проте слід зазначити, що, починаючи з 2002 року, темпи зниження енергоємності ВВП уповільнилися в зв’язку з тим, що в найбільш енергоємних галузях економіки, а саме металургійній, машинобудівній, хімічній та нафтохімічній, а також у житлово-комунальній сфері динаміка зниження енергоємності валової доданої вартості зазнала негативних змін через погіршення технічного стану обладнання, яке за оцінкою експертів має ступінь фізичного зносу 65-70 %, і внаслідок цього підвищення питомих витрат ПЕР на деякі важливі види продукції зазначених галузей. Надмірна енергоємність експортно-визначальних галузей, насамперед таких, як металургія та хімічна галузь, призводить до того, що значна частина валютної виручки промисловості України йде не на технологічне переозброєння, а на оплату імпортних енергоресурсів. Такий паливний “податок”, який виникає внаслідок функціонування застарілих технологічних комплексів, лягає непомірним тягарем на всю вітчизняну економіку.

Україна задовольняє свої потреби в ПЕР за рахунок власного їх видобутку менше ніж на 50 %, при тому, що загальний обсяг економічно доцільного енергозбереження до 2010 р. складає 76,7 - 93,3 млн. т у.п., на суму 13,66-16,4 млрд. грн. (в цінах 2005 p.). Поряд з цим ефективність використання ПЕР в економіці України та соціальній сфері недопустимо низька.

Суттєве підвищення енергоефективності національної економіки є одним із основних шляхів забезпечення національної безпеки, наповнення бюджету, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках, вирішення соціальних питань.

З отриманням незалежності в Україні виникла необхідність структурної перебудови економіки. Нарівні з іншими визначальними вимогами була й енергоефективність. Вона мала стати пріоритетом у промисловості та інших сферах, а також суспільною філософією усіх верств населення країни. Навряд чи тіньова економіка набула б такого розмаху за наявності дієвого обліку енергоспоживання, а також можливості обґрунтування різкого підвищення комерційних втрат енергії в мережах, трубопроводах і т.д. Декларувалося, що низька (порівняно зі світовою) ціна на електроенергію, вироблену АЕС, повинна надати підприємствам можливість упроваджувати енергозберігаючі технології. З часом було розвіяно ще один міф про те, що тільки зростання цін на енергоносії змусить суб’єкти господарської діяльності зменшувати енерговитра-ти на одиницю продукції. Можливість вкладати зростаючу вартість енергоносіїв у ціну готової продукції, а також різниця цін на внутрішньому і зовнішньому ринках давали деякі переваги для прибуткової діяльності експортно орієнтованим енерговитратним виробництвам, в першу чергу - металургії та хімії. Приватизаційні процеси дещо упорядкували споживання енергоносіїв у частині маловитрат-них заходів, що складають тільки 10-15 % національного використання енергоносіїв.

Для України енергозбереження об’єктивно є додатковим джерелом ПЕР. Згідно з оцінками вчених НАН України, на 1 гривню, вкладену в енергозбереження, припадає у середньому 5-8 грн. економії при купівлі ПЕР. Саме енергозбереження носить міжгалузевий характер, тому ефективніше знаходити проблемні питання в економіці країни та вирішувати їх централізовано. Відомий той факт, що в Україні існує чималий обсяг дотацій у житлово-комунальний сектор, бюджетну сферу, комунальний транспорт тощо. Енергозбереження дає змогу скоротити ці дотації і значною мірою безболісно забезпечити ціновий паритет на енергоносії відповідно до світового рівня.

Згідно з розрахунками, наведеними в Енергетичній стратегії України до 2030 року, у нашій країні за рахунок енергозбереження до 2020 р. можна досягти економії енергоносіїв у загальному обсязі до 470 млн. т у.п. Це відповідає зменшенню витрат на їх імпорт у розмірі 38 млрд. дол. Що стосується чистої економії, то у 2020 р. (з урахуванням витрат на енергозбереження) вона може скласти приблизно 15 млрд. дол., що свідчить про зниження енергоємності ВВП більше ніж у 4,8 разу.

Таким чином, впровадження енергозберігаючих технологій може скоротити імпорт енергоресурсів і нівелювати політичний тиск на нашу країну з боку експортерів нафти і газу. Крім того, зменшення енергетичної складової собівартості продукції дасть змогу Україні стати конкурентоспроможною на зовнішніх ринках. З урахуванням визнання нашої держави країною з ринковою економікою і її вступу до СОТ, що зменшує загрозу антидемпінгових розслідувань проти України, ми зможемо потіснити традиційних лідерів на багатьох ринках. Тому енергозбереження є невідкладним і надзвичайно важливим завданням з усіх точок зору.

Розвиток енергозбереження в Україні може відбутися лише за таких умов:

-    розробки і ухвалення нової національної програми по енергозбереженню;

-    формування цілісного законодавчого поля і його реалізації;

-    впровадження стимулюючих заходів по енергозбереженню при належному контролі з боку держави;

-    розробки і ухвалення законів про енергетичний аудит, про газ (метан) вугільних родовищ, про “зелений” тариф тощо;

-    створення умов для реалізації проектів спільного впровадження в рамках Кіотського протоколу;

-    застосування механізмів Європейської Енергетичної Хартії, в т.ч. для створення умов економічної зацікавленості суб’єктів господарювання у підвищенні ефективності використання енергоресурсів;

-    визначення адекватної юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб за неефективне використання ПЕР.

Тільки у цьому випадку енергозбереження стане для України рангом державної політики, складовою її енергетичної безпеки, базою технічного переозброєння економіки, а також важливим елементом її структурної перебудови. Енергозбереження дає змогу значно скоротити обсяги енергоносіїв, що використовуються в енергоємних галузях, наблизити структуру економіки і споживання ПЕР до рівня провідних європейських країн.

Доцільним також є використання досвіду європейських країн, що успішно реалізовують державну енергозберігаючу політику впродовж десятиліть. Зрозуміло, слід впроваджувати не просто вирвані з контексту окремі акти та статті законодавства ЄС у сфері енергозбереження, а механізми, що можуть бути легко адаптовані до українських економічних і правових умов. Наприклад, у Данії існує ринок енергозберігаючих технологій і устаткування, попиту і надання послуг, внаслідок чого ВВП збільшився у 2 рази, а споживання первинних енергоносіїв залишилося на рівні початку 70-х років XX століття. Сьогодні більшості країнам-членам ЄС, при показниках споживання енергоресурсів, що практично не змінилися, також вдалося збільшити свій ВВП у 1,5-2,0 рази. Зокрема, це стало можливим завдяки ухваленню і реалізації державних програм підвищення ефективності використання енергоресурсів промисловістю, посиленню вимог до енергоефективності у енергетичному секторі, будівництві, підвищенню цін на енергоносії і активній популяризації енергозбереження.

З метою стимулювання власників підприємств до енергозбереження у законодавчій сфері необхідно створити систему, яка б жорстко регулювала норми витрат енергоносіїв шляхом санкцій і штрафів за неефективне їх використання, а також надавала податкові пільги тим, хто впроваджує енергозберігаючі технології. У цьому плані важливо не допустити прямого втручання держави в господарську діяльність суб’єктів господарювання.

Одночасно зі всіма вказаними заходами держава повинна переглянути власну енергетичну політику та удосконалити структуру кінцевого споживання енергоресурсів. Тут мова йде про ширше використання профі-цитної електроенергії, зокрема, в житлово-комунальному господарстві, що дасть змогу зменшити витрати дефіцитних видів палива. Як наслідок, необхідно особливу увагу приділити подальшому розвитку вугільної і атомної енергетики, а також впровадженню нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії (НВДЕ). їх беззастережною перевагою є невичерпність і екологічна чистота. Невипадково країни Європейського Союзу поступово переходять на використання енергії вітру, сонця і води. В енергетичному балансі деяких країн питома вага нетрадиційних джерел енергії сягає 40 %. В Україні, на жаль, альтернативній енергетиці приділяється поки мало уваги, незважаючи на те, що понад 20 % території країни придатні для споруди вітроенергетичних установок, а в Карпатах існує великий потенціал для будівництва міні- та малих ГЕС. Крім того, практично не ведуться роботи у напрямі використання водню як палива.

Одним з найбільш перспективних напрямів розвитку світової енергетики в даний час є використання нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії, що знімає ряд проблем, пов’язаних із вичерпанням органічних енергоресурсів та вимогами екологічної безпеки. При цьому НВДЕ слід розглядати не тільки як вимушену заміну викопних органічних палив, перш за все нафти і газу, що мають тенденцію до швидкого вичерпання, а як економічно і екологічно обгрунтовану заміну органічного палива там, де вже в даний час є всі умови (технологічні та економічні) для їх використання. Хоча масштаби використання енергії відновлюваних джерел сьогодні загалом ще досить незначні, ряд країн вже почали інтенсивне і широкомасштабне впровадження відновлюваних джерел в енергетику.

Необхідність використання НВДЕ в економіці розвинених країн диктується не тільки обмеженими запасами викопних палив, але і вимогами щодо зменшення викидів в атмосферу парникових газів, перш за все діоксиду вуглецю. Розширене освоєння енергії відновлюваних джерел із урахуванням того, що використання майже кожного з цих джерел не супроводжується емісією вуглекислого газу, дасть змогу не тільки глобально знизити масштаби цих викидів, але й дозолить збільшити обсяги виробництва та споживання енергії без додаткового енергетичного внеску в тепловий баланс планети.