Борг перед вчителем – вищий за гори і глибший за моря

Михайло Валентинович Рогоза – інженер-електрик у третьому поколінні. Змалку він знав, чим буде займатися все своє життя. Викрутки, плоскогубці, молотки, штангенциркулі були його улюбленими іграшками. Неймовірно цікаво було малому Михайликові разом з дідусем, теж Михайлом, вкручувати шурупи, забивати цвяхи в дошку, а потім виймати їх плоскогубцями. Дідусь завжди хвалив за гарну роботу, мовляв, старайся онучку і будеш добрим електриком, як я і твій батько. Династія Рогозів славилася тоді на всю країну за майстерність справлятися з найскладнішим виробничим обладнанням. Михайло Семенович працював начальником електричного цеху на заводі імені Леніна, а син Валентин – головним енергетиком на Дніпровському комбінаті хлібопродуктів. Про них казали, що це інженери від Бога. Михайлик зацікавлено дослухався до дорослих розмов про монтаж, діагностику, електросхеми чи ланцюги. Йому теж хотілося управляти силою струму, як виросте. Батькові Валентину імпонувало синове захоплення, а тому він змалку привчав його до фізичної роботи. Часто казав: «Запам’ятай, синку, інженер має вміти робити все те, що його підлеглі».

Шлях до мрії

По закінченні школи Михайло Рогоза почав упевнено йти до своєї мети: вивчитись на інженера-електрика і продовжити династію енергетиків. У 1970 році він вступив до Дніпропетровського гірничого інституту на електротехнічний факультет. Та після закінчення навчання з червоним дипломом не пішов працювати на виробництво, а залишився в університеті на довгі роки. Михайло Рогоза став хорошим гірничим інженером-електриком. У своїй майстерності він пішов далі батька й діда, бо розробляв і впроваджував новаторські проекти для гірничо-металургійної та гірничо-добувної промисловості, що вдосконалювали роботу тисячі енергетиків. «А все почалося зі вступного іспиту з математики, – згадує Михайло Валентинович. – Його приймав у мене Геннадій Півняк, який на той час був доцентом кафедри електрифікації гірничих робіт та промислових підприємств. Потім він у нас читав лекції на тему: «Електричні системи та мережі» та «Перехідні процеси в системах електропостачання». Найскладніший матеріал цей викладач доносив до студентів зрозумілою мовою. Йому можна було сміливо ставити будь-які запитання. Він поважав активних, допитливих студентів і залучав їх до своїх цікавих проектів. Мені пощастило теж потрапити до такої групи».

У пріоритеті – улюблена справа

Михайло Рогоза був старанним студентом, жадібним до знань. Він цікавився усіма новинками електротехніки, які тоді друкувалися у пресі, а відтак весь свій вільний час проводив у лабораторіях та бібліотеках. То ж коли закінчував інститут, вже мав певні наукові напрацювання. Але в аспірантуру відразу не вступив, послухався мудрої поради свого вчителя Геннадія Півняка: «Не поспішай, сформуй собі тему, продумай добре, чи хотів би ти це досліджувати. Часто пріоритети змінюються, а займатися треба тільки тим, що найбільше любиш». Так воно і вийшло, – згадує тепер Михайло Валентинович. «Я вдячний Геннадію Григоровичу за досвід, який отримав на посаді інженера науково-дослідного сектора на нашій кафедрі. Спрямував свою роботу у потрібне русло і коли вступав до аспірантури, вже знав чого бажаю». То ж коли підійшов час закінчення аспірантури, Михайло Рогоза вже мав готову дисертацію, 16 наукових праць і три авторські свідоцтва, а також статті у відомих технічних журналах. У 1983 році він успішно захистив кандидатську дисертацію на тему: «Силові схеми тиристорного привода рудникових безконтактних електровозів». «Робота була цікавою, на стику двох спеціальностей – «Електрообладнання», як основна, а ще «Електричні та напівпровідникові перетворювачі». Це було складне завдання. Днями і ночами доводилось просиджувати над книгами, виписувати спеціальну літературу з московської наукової бібліотеки, замовляти ксерокопії. Тоді не було комп’ ютерів та інтернету, все – у друкованому вигляді. А ще необхідні були акти впровадження наукових розробок. З допомогою свого керівника Геннадія Півняка я впорався, а точніше, ми це зробили разом», – ділиться спогадами Михайло Рогоза.

Випереджаючи час

Геннадій Півняк славився в гірничому інституті готовністю братися за сміливі амбітні проекти. Новаторство (навіть не іти в ногу з часом , а випереджати його) було гаслом усього його наукового життя: починаючи від асистента кафедри, де він починав свою наукову діяльність, до ректора Дніпровської політехніки. Задля досягнення мети він об’єднував навколо себе однодумців, мотивованих людей, які повністю розділяли новаторські ідеї. Закономірно, що серед таких колег опинився й Михайло Рогоза. «Геннадій Григорович, можна сказати, брався за цілину, – розповідає Рогоза.- Його проект щодо розробки та дослідження силової електроніки в системах електропостачання та електропривода електровозів з індуктивною передачею електроенергії для вугільних шахт став переломним моментом у роботі підприємств гірничої промисловості». Це була складна і надзвичайно цікава робота. Михайло Валентинович займався в цьому проекті приводом самих електровозів, живленням та електробезпекою. Науковці свої теоретичні розробки випробовували на шахтах. Робили висновки, виправляли помилки, вдосконалювали систему. І вона запрацювала. Сотні енергетиків вдячні інженерам-гірникам за таку модернізацію, користуються нею й донині.

Професор, який на екзаменах ніколи не валить

Михайло Рогоза працює в Дніпропетровському гірничому інституті, який з часом перейменували у Національний гірничий університет, а зараз Дніпровську політехніку 51 рік, 46 з яких він займається науково- педагогічною діяльністю. Зараз він декан електротехнічного факультету. Фаховій майстерності у нього навчились тисячі студентів. Приємно, що найкращі стали колегами на рідній кафедрі, як наприклад, Юрій Папаїка, завідувач кафедри електроенергетики, Євген Кошеленко, Іван Луценко та інші. «Найголовніше у педагогічній роботі не виділятися серед своїх учнів, – вважає Михайло Валентинович. – Я завжди звертаюсь до студентів «колеги», намагаюсь простою мовою пояснювати складні терміни, як свого часу це робили мої вчителі Сергій Андронікович Волотковський, Геннадій Григорович Півняк , Олексій Борисович Іванов та інші. Не треба боятись ставити будь-які запитання під час лекцій, якщо щось не зрозуміло. Я відразу дам відповідь. Та й на екзаменах не слід лютувати, – розмірковує Рогоза. – Мені приємно, наприклад, було прочитати про себе в студентському інтернеті: « Дуже добра людина, ніколи спеціально не валить і щоб у нього отримати двійку, треба бути тормозом рідкісним». А в роботі електрика найголовніше – розуміння фізики процесів, що протікають в електричних колах, апаратах, системах. Це система, в якій все закономірно».

Вперше за кордоном

Долею судилося Михайлові Рогозі разом з ректором Геннадієм Півняком популяризувати рідний університет на міжнародному рівні. Щойно Дніпропетровськ став відкритим містом, як вони відправились за кордон налагоджувати зв ‘язки. І першою країною була Великобританія. «Це була міжнародна конференція з електроенергетики, – згадує Рогоза. – Якщо говорити про враження, то все було нове. Лівосторонній рух, гарні корпуси університету, сучасне обладнання в аудиторіях, комп’ютери. Нас дуже привітно зустрічали. Але найбільше запам’яталася розмова з водієм, коли ми вже їхали до аеропорту. Літній джентльмен, морський офіцер у відставці, капітан 2-го рангу розповів, що він працює, бо не хоче сидіти вдома, та й зайва копійка не завадить. Я зрозумів, що люди кругом однакові й навіть у таких передових країнах мають свої проблеми». Михайло Валентинович багато років працював керівником служби міжнародних зв’язків, зараз це Науково-навчальний центр міжнародного співробітництва. Об’ їздив багато країн Європи. Часто бував у Німеччині, Польщі, Великій Британії, Греції, Франції . «Наука за кордоном дуже добре фінансується державою і фірмами. Обладнання в університетах – просто казка: лабораторії, бази, комп’ ютерні класи. Утім приємно, що наші молоді науковці абсолютно не гірші за німців чи поляків, вони затребувані за кордоном», – розмірковує талановитий вчений.

Не відступати і не здаватись

Життя підкидало Михайлові Рогозі на певних етапах нові випробування. Скажімо, спорт: займався волейболом, баскетболом, легкою атлетикою, стрільбою, самбо. «Та найбільше захоплення, що переросло в стиль життя – це карате, східне єдиноборство. Це не спорт, а шлях до самовдосконалення через практику бойового мистецтва, – наголошує Михайло Валентинович. – Крім спортивних досягнень треба ще й мати хорошу психологічну підготовку, займатися медитацією, володіти технікою осмислення, представляти біокінетичну схему людини, щоб зрозуміти, чого все так відбувається. Все це приходить з часом. Це союз шукачів абсолютної істини, які проходять 10 ступенів учнівства і 10 ступенів майстерності. На кожному етапі треба бути певний час. Щоб отримати чорний пояс, потрібно 2-3 роки». Михайло Рогоза – володар чорного поясу з карате стилю «Кіокушинкай-Кан». Він один із засновників Дніпровського відділення Токійського центру Міжнародної організації карате «Кіокушинкай-Кан». Брав участь у багатьох міжнародних зборах і влаштовуванні турнірів у рідному місті. «Дуже схожий шлях у науці і в карате, – стверджує Рогоза. – Це мотивованість і цілеспрямованість. Принцип карате – не відступати і не здаватись, так само як і в науці. У філософії східного єдиноборства є така ідіома: «Борг перед вчителем – вищий за гори і глибший за моря». Якщо дотримуватися цього принципу, то все в житті буде гаразд.

Автор: Оксана Гвоздик